Redwood Vihara: Як мати свій шоколад і з'їсти його?

Роздуми Кетрін Дін Як з'їсти шоколад і водночас зберегти його? Це питання не дає мені спокою, коли з'являється перша порція шоколаду, вкладена в мініатюрні формочки для капкейків на дерев'яній підставці розміром із мою долоню. Щоб бути тут — у лісі на вихідні, смакуючи десять порцій шоколаду й чаю, — я залишила трьох маленьких дітей із моїм партнером. Йому доведеться давати раду стравам, які хлопці відмовляються їсти без мене, двом безсонним ночам, порушенню нашого добре налагодженого розкладу. Як мені принести їм хоч краплю цього досвіду, який він зробив можливим для мене? Шматочки шоколаду маленькі й нерівні. Для кожної порції дегустації один батончик — ретельно відібраний і кропітко створений упродовж кількох днів — розламують руками, щоб розділити між тридцятьма ротами. Поки волонтери обходять коло, роздаючи шоколад, я думаю, чи дістанеться мені більший шматок. Бажання більшого — це знайома, давня звичка. Але вже до другої порції дегустації я усвідомлюю, що «більше» й «менше», виміряні моїми заздрісними очима, тут не діють. Натомість нам довелося вчитися смакувати. Для кожної дегустації я розламую шоколад навпіл і зберігаю шматочок для Тоні та хлопців. Це не було складним рішенням і не жертвою. Коулмен навчає нас їсти шоколад повільно, не жувати, а тримати його на язиці, доки він не розтане, дозволяючи відтінкам смаку розкритися. Оскільки швидкість танення визначається переважно товщиною, а не довжиною шматка, менший шматок тане майже стільки ж часу, скільки більший. «Більше» в цьому контексті насправді не є тією перевагою, якою його може здатися математичне порівняння. Насолода виникає з уважності, яку ти можеш дати, коли смак розгортається на язиці. Ти пропустив би цей досвід, якби відволікався на бажання більшого шматка. Вечірня дегустація, другий день. Чому людина поруч зі мною не їсть свій шоколад? Я дізнаюся відповідь, коли ми встаємо, щоб іти. Він простягає мені формочку для капкейка із двома шматочками. «Я помітив, що ви зберігали свій шоколад для дітей, — сказав він. — Ось ще трохи, щоб дати їм». Віддавати від повного серця — це насолоджуватися знову і знову. Несподіванки й задоволення від шоколаду в моїх устах. Тепло руки й серця, що простягає мені шоколад для моїх дітей. Цікавість і радість моїх синів, які я відчуваю у власному тілі, коли вони смакують кожен шматочок, вчачись смакувати знайоме, щоб відчути його наново. Під час післяобідньої прогулянки ми побачили, як цю землю неодноразово вирубували суцільним способом. Майже всі стародавні секвої в цій місцевості зникли — перетворені на пиломатеріали в XIX столітті, щоб задовольнити ненаситний попит на будівельні матеріали. Сучасність досі переслідує дух неспокою й ненаситності. Дорогою через Сан-Франциско я проїжджаю повз білборд, що експлуатує наш колективний неспокій: «банківські послуги для невблаганно нетерплячих». Можливо, найправдивішою і найефективнішою відповіддю на капіталістичну жадібність є плекання щедрості. Рука, що вчить серце відкриватися. Але віддавати від повного серця вимагає знання — справжнього знання — що нам уже достатньо. Це вимагає визнання, що «більше» й «менше» — лише ідеї, за які ми тримаємося, бо ще не повністю відчули те, що вже тут: у твоїй руці, на твоєму язиці, приховане на видному місці навколо тебе. Смакування дозволяє язику навчити розум, що немає потреби хотіти більшого. Коли ти усвідомлюєш, що тобі достатньо, можливості для дарування самі постають перед тобою. Під час прогулянки починається дощ, саме коли ми зупинилися, щоб смакувати чергову порцію шоколаду. Парасольки з'являються з пальт і рюкзаків, але я забула свою. Я відчуваю ривок за пальто, коли мене затягують під прихисток маленької парасольки, яку тримає хтось, чиє ім'я я не можу пригадати. Троє нас тулимося разом, без слів — і вони не потрібні. Приказка «не можна мати торт і з'їсти його» передбачає ситуацію «або-або»: або ти з'їдаєш торт (але він зникає!), або ти його маєш (але не куштуєш!). Проте мистецтво смакування відбувається посередині: шоколад повільно тане на моєму язиці, повільно розкриваючи відтінки смаку. На той час, коли шматочок повністю розчиняється, він уже увійшов у тіло як їжа, але також у розум як спогад, що активує чуття. Ненаситність не можна наситити самими лише калоріями, але відчуттям достатку, яке дозволяє серцю відкритися.